Щоб під Верку Сердючку ти танцював/да всю перемогу і ..."Если нам скажут: "Ваш поезд ушёл!"
Мы ответим просто, что подождём другой...Хорошо, все будет Хорошо..."

Розлога рівнина. Червоний захід зміняє в кров широкі води Тігру та Євфрату, що зливаються докупи. По всій рівнині розкидані намети бранців. Голі діти шукають скойок в ріні та сухого баговиння на паливо. Обшарпані, змучені, здебільшого старі жінки лагодять вечерю – кожна при своїм багатті – для чоловіків, що по тяжкій роботі прийшли з міста і посідали мовчки під вербами, над водою. Трохи осторонь, теж під вербами, стоять два гурти: левіти й пророки. Над пророками, на вербах, висять арфи, і гойдаються, і часом бринять від поривів вечірнього вітру. Здалека видко вавілонські мури і вежі, часом доноситься міський гамір.
Ходи вже, чоловіче, до вечері!
Чоловік, ще молодий, встає від гурту і мовчки сідає до вечері.
Чом хліба не їси?
Чоловік мовчить.
Гіркий, либонь?
Нема чого, небоже, мусиш їсти!
Не можу їсти…
Лихо! ти беззубий?!
Де ж…
Там.
Ой горе, горе, горе!..
Коло другого багаття.
Давай вечерю!
Жінка мовчить, не рухається.
Чом ти не варила?
Жінка мовчить.
Чого у тебе попіл на волоссі?
Жінка мовчить і ще нижче хилиться.
Де наша Малка?
Там!
Адонаї!
Коло третього багаття, де сидять самі чоловіки, здебільшого старі.
Простіть, мої батьки, що поспитаю,
чи ви не бачили де мого чоловіка?
Як зветься він?
Ебенезер Осіїв.
Так звався він, як ти ще не була вдовою?
Що ти кажеш?!
Не вбивайся.
Умерлих не катують вороги.
Ой, що ж тепер почну я, нещаслива,
з дрібними дітьми?!
Мамо! мамо! мамо!..
Щасливе лоно те, що не родило,
Щасливі груди, що не годували…
Гей, не втішайся, жінко вавілонська !
Гей, не радій, синів гадючих мати!..
Се з того часу, як в Єрусалимі
її дитину вбито.
Ой, як страшно!
А я ж те бачила на власні очі,
як хлопчика вхопив вояк за ноги
і вдарив об….
Мовчи! Не говори!..
Під вербами.
За гріх батьків нам взяв господь святиню,
за нечесть прадідів забрав свій храм!
І ми тепер, як діти марнотратця,
покутуєм безвинно батьків довг!
Єрусалим нас побивав камінням,
за те його побив господній гнів.
Дочка сіонська гордувала нами,
за те її Ваалів син смирив.
Ти чом не був сьогодні на молитві?
Мене послав начальник до рахунків.
Майстрам гарамським саме йде розплата
за їх роботу при царських палатах.
А ти не міг знайти кого з невірних,
щоб перейняв тебе?
Неволя, брате!
Начальник каже, що над іудеїв
нема зручніших до рахунку.
Правда!
За добру поміч дав мені начальник
от сього персня.
Господу хвала,
що мудрістю відзначив свій народ
понад усі народи сього світа!
А другого до помочі не треба?
Шепочуться межи собою.
Так говорив господь: на
я збудував собі свою оселю,
на верховині свій олтар поставив,
а ви одкинулись і не пізнали дому
моєї слави, – так не пізнав
оселі батька п’яний син безумний,
за те блукає він у тьмі надвірній,
за посміховисько стає ворожим дітям.
[Гарізім – гора в Самарії. Боротьба царства Ізраїльського з царством Іудейським відбивалась у ворогуванні за те, де має бути релігійний центр для всього єврейського народу: чи в Гарізімі, чи в Єрусалимі. Іудеї вважали самарян за єретиків.]
Так говорив господь: «В Єрусалимі
поставив я святиню серед люду,
щоб, як до улика, до однієї матки,
збираються пчілки, так ви б збирались
до мене в храм єдиний, але ви,
як дикий рій, на безвість розлетілись,
за те я ос лихих на вас наслав».
Іудин лев ограбував кошару
Ізраїлю і розігнав овець.
Сауловим нащадкам вівчарями
пристало буть, не пастирями люду.
Господь Ізраїлю тебе досягне
і через мене!
Господи! Згадай
твого раба Давида!
Схаменіться!
Не покривайте г
ньбою імення
Ізраїлю й Іуди!
А, се ти
пророче г
ньби? Чим же ти прославив
Ізраїля й Іуду?
Бридкий плазе,
Чого приліз сюди з того кубла?
Там бог твій і народ, іди їх славить!
Щоб викинув тебе господь із уст!
Щоб згинуло ім’я твоє, як слина!
Потроху починають збиратись люди, почувши зваду.
Я потрощу се пр
кляте начиння!
Не руш моєї арфи, бо не винна
вона з моїх гріхів! Мене клени,
коли тобі здається, що я вартий,
а пр
клятим начинням не взивай
святої арфи.
Чим так присвятилась?
А тим, що ні одна струна у неї
нещиро зроду не бриніла!
Ба!
Так тим же ти її отам повісив!
До чого, м
лодче, ти се промовив?
Не удавай, немов не розумієш!
Сей молодик тобі, Елеазаре,
промовив так, як і твоє сумління
промовило б, – але ж німий мовчить!
Шкода і говорити до глухого!
Дай цяцю, дядю!
Я тобі казала,
не смій до сього дядька підступати!
Дитина плаче, мати несе її геть.
Вже, видно, сорому в Ізраїлі не стало,
що дівчина стоїть без покривала
і дивиться на зрадника.
Та я ж…
Гляди, небого, то велике лихо,
як богом проклятий дівоче серце вкраде.
Коли він проклятий, то й я його клену.
Батьки і браття, матері і сестри!
З якого часу в нас таке настало,
що без суда засуджують людей?
Кажіть мені по щирості, виразно,
чого я став між вас, мов прокажений?
Бо ти набрав прокази в Вавілоні,
співаючи за гроші на майданах
Вааловим синам.
А не набрались
ви всі там, на роботі в Вавілоні?
Робітники Молохові не служать.
Кому ж їх руки і начиння служать?
Хіба ж вони не збудували дому
Молохові такого, як ніколи
в Єрусалимі наш господь не мав?
Неволею не докоряють бранцям!
А я ж хіба не бранець? За що ж ви
мене караєте за працю по неволі?
Бо шнур, лопата, рало та сокира
в руках людських – людські раби, а слово
в устах пророчих мусить тільки богу
служити – більш нікому.
Чи й тепер
проситимеш, Елеазаре, суду?
Проситиму, хоч би він мав камінням
скінчитися, той суд. Живий господь!
Ви мусите по правді розсудити, –
клятьба неправа звернеться на вас!
Послухаймо його! Нехай не скажуть,
що ми лишили правду на руїнах
в Єрусалимі. Так скажи ж ти нам,
що змусило тебе продати слово?
Бо не купив ніхто у мене рук.
Не вчив мене мій батько до роботи,
мене безсилим виховала мати.
Хоч рук моїх послухалася арфа,
але не слухає ні рало, ні сокира.
Під тягарем одразу я упав,
дозорець геть прогнав мене з роботи.
Нехай тебе годують батько, мати,
коли не вчили заробляти хліба.
В Єрусалимі заробляв я чесно
і тим, чого вони мене навчили,
а тут… однаково пече й той хліб,
що батько мій приносить з Вавілона, –
з неволі батька тяжко годуватись.
Твій батько й персні золоті приносить,
не тільки хліб!
Навчіть сього левіта,
що й золото пече, не тільки сяє!
Чого ж так праця батьківська пече?
Мене тут судять чи мойого батька?
Тоді давайте всіх батьків на суд!
Усіх, що душу за родину гублять!
Чому ж не вдався ти до свого люду,
щоб він тебе тим хлібом годував,
яким годуються левіти і каліки?
Бо я і не левіт, і не каліка!
Дай, тату, хліба!
Я не маю, синку!
Чи бач, який? почув про хліб розмову,
та про годівлю, то й собі: дай хліба!
І добре каже хлопчик! Він за мене
вам краще відповів, ніж сам я вмів.
Ви чули всі оцю малу розмову:
«Дай, тату, хліба!» – «Я не маю, сину!»
Поки в Ізраїлі так розмовляють,
Елеазар не піде хліб ділити
з левітами й каліками. Нехай,
хто має хліб, віддасть отій дитині,
а я прийму від бранців і каміння;
хто має рибу, хай дітей годує,
мені ж нехай віддасть оту гадюку
невільничого жалю, що спиває
всю кров із серця, – я її візьму
і понесу з собою на майдани,
і дасть вона жало моїм словам,
і свист її почують в Вавілоні!
Ну, небагато за такі пісні
заробиш в Вавілоні! Певно, менше,
ніж заробив за співанки сіонські!
Ти необачно, хлопче, се сказав,
я не співав їм співанок сіонських.
Ти правду говорив: я тим повісив
сю арфу на вербі, що до нещирих
пісень вона не може пригравати,
а співанок сіонських не співає
ніхто без арфи. Я пісень кохання
ніколи не співав між ворогами.
Сіонська пісня – всіх пісень окраса –
була як молода в Єрусалимі,
немов дружина у святому місті,
а тут вона б наложницею стала, –
хто ж візьме бранку за дружину шлюбну?
Між людом чутно стогін при сих словах. Елеазар замовк і похилився.
Чому ж ти їм не грав пісень полону,
чому не вилив сліз гірких неволі?
Холодна крапля камінь пробиває, –
чи ж не проймуть гарячі сльози
серце хоч би й лихе?
Мені господь вложив
у душу гордощі. Не плачу зроду
перед чужинцем.
Гордощі не личать
невільникам.
Гордині ріг у тебе
здійнявсь над жаль і над любов святу!
Не міряй ти безмірного безкраїм,
бо не збагнеш і сам, що вийде з того.
Проречистий Елеазар між бранців!
Чому ж то на майданах вавілонських
любов, і жаль, і гордощі його
мовчать? Либонь, їм мало там простору?
А ти гадав, доволі? Ох, мій хлопче!
Я зміряв ті майдани вавілонські –
і знаю їх простор. Якось я йшов
через отой майдан, де саме вежу
Молохові будують наші люди.
Спинився я і задививсь на неї:
біліє мармур, мов кістки на полі,
порфір шаріє, мов пролита кров,
сіяє злото, мов пожежа ясна,
недобудоване стоїть, немов руїна.
І чутно поклик наших переможців,
і чутно стогін нашого народу.
Незчувсь я сам, як голосом великим
гукнув на весь майдан: Єрусалиме!
Риданням відповіли бранці з муру
і сміхом обізвалися дозорці:
«Хіба як-небудь зветься ще руїна?
Хіба ще ймення має дика пустка?»
Я геть пішов, на торг, де продають
в неволю бранців. Там купець багатий
собі найкращих бранок вибирав.
Ой горе, горе, горе!
Я сказав:
«Подумай, пане, сі дівчата мають
батьків, братів, – коли б твоя сестра
або дочка в полон кому дісталась,
тоді ж би ворог продавав її?»
Він відповів: «Така вже доля бранок…»
Я далі йшов і бачив, як раба
малого, нездужалого високий
і дужий вавілонець навантажив
усяким покупом, як того мула,
і києм гнав. Я крикнув: «Схаменись!
Таке хлоп’я так тяжко мордувати!» –
«На те він раб!» – зухвалець відповів.
«Якби твій син, – сказав я, – був проданий,
тоді б і він був раб!» – «Та вже ж, не як! –
сказав багач і засміявся вголос, –
та я своїх синів не продаю,
а ваших, бач, купую!..» Хто і що
такі серця пройме? Я тільки раз
піснями сліз добувся від чужинця:
сам цар заплакав над кінцем Саула,
над смертю Йонатана.
Хай живе
сей милосердний цар! На нього тільки
надія наша!
Милосердний цар
хотів мене надгородити гойно.
Що він тобі давав, Елеазаре?
Давав мені в своїм дворці світлицю
і, скільки схочу, бранок іудейських!..
І з того часу я прокляв пісні,
що викликають сльози в переможців, –
то сльози нільських ящурів!
Було їм
про славу предків наших заспівать,
щоб знали силу нашого народу!
Співав.
І що ж?
Елеазар мовчить.
Кажи, Елеазаре,
як прийняли чужинці пісню слави?
Один з них засвистав і головою,
всміхнувшись, покивав. Другий сказав:
«Не все то й правда!» Третій намовляв
мене до військових співців пристати.
І всі один по одному казали:
«Чи тільки й світу, що в Єрусалимі?
Чи ти пісень не знаєш про Едом,
про Мізраїм? Чи слава Амалека,
Амона, Аморея не така
була колись, як і минула слава
Ізраїлю?»
О господи, скарай
уста ворожі німотою смерті!
І я їм став співати про Едом,
про Мізраїм і про чужі язики
чужою мовою. І слухали вони,
як меч кривий зрадливого Едома
зломився перед зброєю Ассура,
як Амалек, Амон та Аморей
з розбійників рабами поробились,
як Мізраїм, володар над півсвітом,
колишній пан ізраїльських племен,
одвічній силі мусив покоритись,
як в море впав колись їздець і кінь
і вся потуга фараонів гордих,
як спорожнів обридлий дім роботи,
спустошився проклятий двір неволі.
Що ж, слухали?
Були такі, що блідли.
Бодай навік поблідли й похололи!
Чому ти їм не кинув просте в вічі,
що і на їх ще прийде судний день?
Для сього слова тісно в Вавілоні…
Сьогодні я співав їм про Офір,
Сідон і Tip, про їх майстерність, мудрість,
про скарби їх, яких нема й не буде
ніколи у скарбниці вавілонській.
Чи ти ж багато заробив за пісню?
Ти, може, думав – скарби ханаанські?
От маю хліб сьогодні на вечерю.
А певне, за пісні, що вихваляли
потугу вавілонську, заробив
ти не одну обручку щирозлоту!
Єхидна лиш отрутою говорить,
але не всіх отрута досягає!
Коли ти чув, щоб я співав пісні
про славу і потугу вавілонську?
Молодий хлопець мовчить, засоромлений.
Ти сам себе мовчанням осудив.
Елеазаре, може, в Вавілоні
твої пісні до речі й до ладу,
та Мізраїм, Едом і всі язики
не нагадають вже про Палестину,
не збудять думку про Єрусалим!
Хіба вже вам нагадувати треба?
Не нам, а тим, що мовою чужою
між ворогами звикли розмовляти.
То як же зрозуміють рідну пісню?
А по-чужому як її співати?
Так ти за чужомовними словами
забудеш промовлять «Єрусалим»!
Була моя правиця дужа,
хто подолати міг її?
Чи я ж тоді казав до себе:
«Щасливий я – правиця є!»
Чи то ж я їй коли промовив:
«Правице, знай, що ти моя!»
Та ворог злий поранив руку,
мені правицю відрубав!
Кого ж тепер я переможу
і хто не подола мене?
Я день і ніч кажу до себе:
«Ой горе! Де ж моя рука?»
Дивлюсь я на плече і плачу:
«Правице, як тебе забуть!»
Був у батенька мого рясний виноград,
у матусі – зелений садочок,
походжав я по ньому, зривав ягідки
і топтав собі листя під ноги.
Злий сусід запалив наш рясний виноград
і спустошив зелений садочок.
Погоріла лоза, полягли ягідки,
і препишна краса спопеліла.
Коли я під ногами знайду хоч листок,
я до серця його приголублю.
Браття милі, скажіть, чи не має хто з вас
хоч листочка з мого винограду?
Струни бринять сумніше. Плач стає дужчий.
Сон мені грізний приснився –
хто відгадає його?
Наче я в руки дістався
до ворогів найлютіших.
Що ж вороги починили,
що ж мені вдіяли люті?
Руки мої все ще дужі,
ноги мої все ще міцні,
очі мої всевидющі,
не покалічене тіло,
тільки язик мій, язик –
здавсь ворогам на поталу!
Хтів я промовити слово,
хтів я хоч голос подати –
кров’ю уста обізвались,
і заридали – мовчанням!
Довге мовчання. Арфа падає з рук Елеазарових, і стогін її струн, пробринівши, затихає. Ридання в народі замовкли, наче урвались. Тиша.
Батьки і браття, матері і сестри!
Я жду від вас каміння або слова.
Мовчання.
Який прокльон страшніший над мовчання?
Ми не кленем тебе, Елеазаре.
Прости мені за згірдне слово, брате.
Ви не кленете. Я прощаю, браття,
вам всі слова. А все ж проклятий я
страшним прокльоном крові. Кров батьків,
пролита марне за пропащу волю,
тяжить на голові моїй і вашій
і клонить нам чоло аж до землі,
до каменя того, що не здійнявся
на мене у руці мого народу.
Син чоловічий сам себе поранив
об гострий камінь, падавши додолу,
у розпачі роздер одежу честі,
посипав голову золою г
ньби!
Ох, я додолу впав, як і святиня,
всі полягли ми, як Єрусалим.
І як тепер відбудувати тяжко
святиню нашу, так нам тяжко встати
із пороху невільницької г
ньби.
Бо впала г
ньба і на наші руки,
що не знялись життя нам одібрати,
нам, подоланим, а знялись робити
на ворогів. Проказою неслави
покрилося дівчат сіонських тіло,
бо не втопилися вони в Євфраті,
а бавити пішли синів розпусти
і годувати плід свого безчестя.
І нечесть пойняла мої уста,
бо з голоду уста сі не замовкли,
а промовляли мовою чужою
на тих від бога проклятих майданах,
де всі пісні бринять, а тільки тая,
що з серця рветься, мусить умирати.
Гнітить нас г
ньба тяжче від кайданів,
гризе нас гірше, ніж залізні пута.
Терпіть кайдани – то несвітський сором,
забуть їх, не розбивши, – гірший стид.
Нам два шляхи: смерть або г
ньба, поки
не знайдем шляху на Єрусалим.
Шукаймо ж, браття, до святині шляху
так, як газель води шука в пустині,
аби не міг сказати ворог дужий:
«Ось я убив Ізраїля, він мертвий!»
А поки знайдем, за життя борімось,
як барс поранений серед облави, –
нехай не буде приказки між людьми:
«Заснув господь Ізраїлю на небі».
О, рано ще радіти, Вавілоне!
Між вербами бринять ще наші арфи,
ще ллються сльози в ріки вавілонські,
ще соромом горить дочка Сіону,
Іудин лев іще рикає гнівом.
Живий господь! Жива душа моя!
Живий Ізраїль, хоч і в Вавілоні!
Ізраїль, до наметів! Ніч надходить!
Люди розходяться по наметах, кожний до свого. На далекій вежі видко магів вавілонських, що ворожать по зорях. Темніє. Табір затихає. З Вавілона ледве доноситься гомін нічних оргій. Урочиста ніч тремтить над табором бранців і над Вавілоном. То там, то там загораються сторожові огні. Тиша.
[15.02.1903, San Remo]